Війна і зміни до Конституції - несумісні речі.

Почнемо з наступного. Що у старій, що у новій редакціях Закону України «Про правовий режим воєнного стану», сказано:

«Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності...».

Після втечі Януковича, 22 лютого 2014 року, ВРУ 328 голосами підтримала постанову під назвою: «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України", а наступного дня, 23 лютого, призначає в.о. Президента пана Турчинова.

Процитую зі своєї публікації від 17 листопада 2015 року, під назвою «Легітимізець», розміщеної на сайті «Вголос»:

«22 лютого 2014 року, після кривавих подій на Майдані, в Харкові відбувся з'їзд депутатів усіх рівнів з південно-східних областей і Автономної Республіки Крим. З'їзд засудив дії активістів Майдану і виніс резолюцію про те, що південно-східні області та Крим відтепер підпорядковуються тільки місцевим органам самоврядування. З'їзд був організований „Всеукраинским общественным союзом “Украинский фронт», створеним 1 лютого цього ж року.

«Спустя 70 лет в Украине появляется новый „Украинский фронт“, который как наследник будет освобождать нашу землю, по примеру наших дедов и прадедов, как в далекие 40-е годы», — заявив на його відкритті Міша Добкін. Символом цього «фронту» стала «георгіївська стрічка»...

23 лютого в Севастополі відбувся багатотисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії — Чалого. 25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом. В ніч на 27 лютого парламент Криму захопили бойовики без опізнавальних знаків і вивісили над будівлею прапор РФ. Попри захоплені невідомими приміщення, кримські депутати там зібралися і ухвалили антиконституційне рішення про референдум щодо статусу Криму."

http://vgolos.com.ua/blogs/legitymizets_198819.htm...

Про сумнівні конституційність та законність появи в.о. Президента, теж детальніше можна прочитати у вищезгаданій публікації. А тепер запитання:

— На момент і в найближчі дні після призначення Турчинова виконувачем обов'язків Президента України, очевидною була «небезпека державній незалежності України та її територіальній цілісності...»?

Однозначно, що так. Далі: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України...», — гласить Конституція. Відповідно в.о. Турчинов був зобов'язаний подати у ВРУ на затвердження Указ про запровадження особливого правового режиму — «воєнного стану», адже

Стаття 2-га, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» гласить:

«Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.»

В силу якихось суб'єктивних та/чи об'єктивних причин, виконуючий обов'язки Президента України не подав у ВРУ на затвердження такий Указ і, як виглядає, Крим банально «здали». Чи за злочинною змовою, чи через нездатність прийняти відповідні рішення — це вже інше питання.

Згодом, після анексії Криму, розпочалася повзуча окупація Донбасу та підготовка до позачергових виборів Президента України. Самі вибори, як і призначення в.о., теж є сумнівної легітимності але, залишивши поки що це питання в стороні, повернімося до попереднього запитання:

«На момент і в найближчі дні після обрання Петра Порошенка Президентом України, очевидною була „небезпека державній незалежності України та її територіальній цілісності...“?

Однозначно ствердна відповідь. І якщо пояснити (не виправдати!) нерішучість в.о. ще якось можна, то вибраний в першому турі президент, за підтримки 54% виборців, точно вже мав би подати до ВРУ відповідний Указ! Проте не подав.

Чому?

В редакції Закону України „Про правовий режим воєнного стану“, яка діяла до 10.11.2015 року, Стаття 19 гласить:

В умовах воєнного стану забороняються:

зміна Конституції України;

зміна Конституції Автономної Республіки Крим;

проведення виборів Президента України, а також виборів до

Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим

і органів місцевого самоврядування;

проведення всеукраїнських та місцевих референдумів;

проведення страйків. „

В новій редакції ця стаття залишилася практично без змін, лише після слова “страйків» було доповнено: «масових зібрань та акцій». Це окрема тема, адже «новий» закон про воєнний стан є фактично диктатурою і його прийняття на сьогодні втратило всілякий сенс, оскільки він мав запобігти тому, що вже відбулося. Проте, вважаю за доцільне про це вчергове згадати.

Отже, з великою долею ймовірності можна зробити припущення, що Порошенко, як раніше Турчинов, не ініціював запровадження воєнного стану через бажання проведення виборів та внесення змін до Конституції. Не хочу в форматі цієї конференції вибудовувати версії їхньої мотивації, проте наведу дві, майже конспірологічні, тези.

На першу натрапив у соціальній мережі та процитував її у своїй статті «Воєнний стан» від 17 липня 2014 року, в редакції автора, вилучивши лише ненормативну лексику:

«Ці… президент і провладна банда НІКОЛИ НЕ ПРИЗНАЮТЬ і НЕ ОБ'ЯВЛЯТЬ ПРО ВІЙНУ. Пояснюю чому — весь Народ України знаходиться в фінансовому рабстві — в кредитному рабстві українських банків, володарями цих банків є президент і його провладні дружки, куми і олігархи.

В кредитному договорі є розділ „Форс-мажор“. (!!! )

Якщо президент об'явить про війну — весь Народ України звільниться з фінансового рабства. А тим паче, провладна банда після Майдану, після „Банду Геть!“, намірилася знищити на війні патріотів… А все небоєздатне населення буде знищено дома — безробіттям, банківськими кредитами, високими цінами на товари, ГСМ, на газ, на воду, на світло. Ця банда хоче одного — Знищити Народ України і державу Україну.»

Правда, сьогодні ці слова звучать якось пророче?

У цій же ж публікації я поставив і своє конспірологічне запитання, щодо небажання нової влади запровадити воєнний стан:

«Чи сценарій все таки передбачає обов'язкову братовбивчу війну по всій Україні, а введення воєнного стану цьому перешкодить?».

Проте, це запитання поки що не будемо вважати тезою, оскільки воно теж є темою для окремої розмови.

Другу ж тезу днями висловила Юля Тимошенко, в контексті оцінки порошенко-гройсманівської децентралізації:

«Мета одна, і вона є очевидною: наші села розташовані на безцінних чорноземах. Землі вже готують до продажу, і вони потрібні без людей. Ганебні плани прикривають красивим словом «децентралізація».»

Популізм? Мабуть, але це не означає, що так не є.

Розмови про так звану «Нову Конституцію» розпочалися ще до виборів Президента, одразу після чотиристоронніх перемовин у форматі Україна-Росія-США-ЄС 17 квітня в Женеві, за результатами яких було прийнято заяву, яка засвідчила той факт, що в Україні фактично введено зовнішнє управління.

Про те, чому дату 17 квітня можна вважати кінцем Незалежності, детальніше можна прочитати у статті «Женева. Кінець Незалежності?» від 21 квітня 2014 року, опублікованій у моєму блозі на сайті «Вголос». А в контексті нинішньої тематики, нагадаю лише один із пунктів цих домовленостей:

«Анонсований конституційний процес буде всеосяжним, прозорим і відповідальним. Він буде включати негайний початок широкого національного діалогу, який буде враховувати інтереси всіх регіонів і політичних утворень України, а також дозволить врахувати громадську думку і запропоновані зміни.»

Цю статтю я завершив наступним абзацом:

«Можна констатувати, що перемовини в Женеві де-факто легалізували анексію Криму та військову присутність Росії на сході, а також відібрали в народу України право самостійно обирати своє майбутнє. Період незалежності закінчився?»

http://vgolos.com.ua/blogs/zheneva_kinets_nezalezh...

Через дев'ять днів після «Женевських домовленостей», 30 квітня 2014 року, у тому ж блозі розмістив статтю " Навіщо нам Конституція?", в якій поставив три запитання:

«1. Чи є сенс говорити про нову редакцію, коли цілком непогана попередня редакція, як Основний Закон держави, просто не працює.

2. Чи на часі вносити якісь зміни до того моменту, поки не буде фактично реалізоване народовладдя, як основа діючої Конституції?

3. Чи потрібна нам взагалі Конституція, якщо вона в Україні ніколи не виконувалась?»

http://vgolos.com.ua/blogs/navishcho_nam_konstytut...

Ці запитання є актуальними й сьогодні, але повернімося до Женеви, щоби перебратись до Мінська. Якщо уважно прочитати текст «Женевських домовленостей», одразу стає зрозуміло, що саме вони лягли в основу так званих «Мінських угод», необхідністю виконання яких нам аргументують фактично розпочате внесення змін до Конституції України.

Але, перш ніж перейти до неіснуючих «Мінських угод» та нав'язаних суспільству псевдоальтернатив, щодо проведення чи непроведення виборів на Донбасі, хочу підсумувати вище сказане.

Отже, згідно чинної Конституції та законів України, на території як мінімум частини держави, внаслідок анексії Криму та окупації Донбасу, мав би бути запроваджений особливий правовий режим воєнного стану, під час дії якого не можна було проводити жодних виборів і змінювати Конституцію.

Його незапровадження є таким, що грубо порушує Конституцію та закони України, і хоча дало формальні підстави проводити вибори президента, депутатів Верховної та місцевих рад, проте ставить під сумнів їх (виборів) легітимність.

Спроби сумнівної легітимності Президента та парламенту внести зміни до Конституції, під час фактичної військової агресії та порушення територіальної цілісності України, суперечать духу Конституції та законів України і можуть трактуватись як узурпація влади та фактичне визнання анексії Криму.

Щодо визнання анексії Криму поясню: Стаття 2-га чинної Конституції України заучить наступним чином:

«Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.»

Якщо ми вносимо будь-які зміни до Конституції, викладаючи її в новій редакції, але залишаючи без змін цю статтю, хіба не погоджуємося таким чином з де-факто існуючими кордонами?

Тепер про так звані «Мінські угоди», заради виконання яких, як стверджують ЗМІ, ми повинні змінювати Конституцію. Неодноразову висвітлював цю проблему, тому наведу свій допис від 15 січня 2016 року, опублікований у соціальній мережі «Фейсбук»:

«Не буду вкотре знущатися над юридичною нікчемністю переговорів Путіна з Путіним в особі його приятеля Кучми, кума Медведчука, маріонеток Плотніцкого й Захарченка чи швейцарського дипломата, пані Гайді Тальявіні, яка у 2008 році заявила, що Грузія розпочала війну проти Росії.

Лише зазначу, що „Мінських угод“, як таких, ніхто не бачив!

Відомий лише текст комплексу заходів на виконання цих угод, який 12 лютого 2015 року підписали учасники „Трьохсторонньої Контактної Групи“, панове: екс-президент України Кучма, посол Росії Зурабов, незрозуміло хто Плотніцкий із Захарченком, та від Европи пані Тальявіні.


А так звані члени „номандської четвірки“ — Порошенко, Путін, Меркель та Олланд, ці заходи схвалили спільною Декларацією.

Ще раз наголошую: тексту угод, як результату 16-ти годинних перемовин чотирьох президентів ніхто не бачив і не відомо — є такий текст чи ні; є текст комплексу заходів, на виконання цих угод, підписаний представниками України, Росії та ЛНР-ДНР, з невідомими повноваженнями; цей текст погоджений президентами країн, котрі про щось домовилися без участі чи то „терористів“, чи то голів квазі-державних утворень ЛНР-ДНР.»

На завершення нагадаю, що власне вимагають неіснуючі «Мінські угоди», зокрема п.11:

«Проведение конституционной реформы на Украине со вступлением в силу к концу 2015 года новой конституции, предполагающей в качестве ключевого элемента децентрализацию (с учетом особенностей отдельных районов Донецкой и Луганской областей, согласованных с представителями этих районов), а также принятие постоянного законодательства об особом статусе отдельных районов Донецкой и Луганской областей в соответствии с мерами, указанными в примечании 1, до конца 2015 года.»

Підсумовуючи: В частині так званої «децентралізації», яка за своєю суттю є централізацією та знищенням фундаменту народовладдя — територіальних громад, та незаконними змінами до Конституції, так звані «Мінські угоди» є лише продовженням «Женевських домовленостей». Це, сукупно з рядом інших факторів, свідчить, що де-факто Україна втратила свою незалежність і тепер щодо неї «зовнішні керівники» реалізують якісь свої геополітичні, невідомі народу України домовленості, руками напівлегітимної української влади.

Що робити?

Єдиним виходом із ситуації, коли влада в країні є узурпована сумнівної легітимності президентом та парламентом, котрі в абсолютно незаконний спосіб збираються знищити засади народовладдя та державності шляхом зміни чинної Конституції, є … Ні. Не повстання. Хоча в існуючі ситуації, право на нього український народ має, згідно «Загальної декларації прав людини», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року та ратифікованої Україною в 1973 році. Вихід в самостійній реалізації чинної Конституції, а саме в створенні територіальних громад. Без структуризації народу в територіальні громади, він залишиться лише маніпульованою ЗМІ інертною масою і будь-яке повстання закінчиться приходом до влади просто інших негідників. Тому, тільки мирний і жорсткий супротив, та об'єднання тверезомислячих патріотів можуть змінити сценарій розвалу України, остаточної ліквідації її державності та геноциду українського народу.

Тези до доповіді на регіональній конференції «20 років Конституції України: Україна, що ще не відбулася?!» в м. Івано-Франківськ., 28 червня 2016 року.

Тип статті:
Авторська
Автор статті:
Юрій Ситник
28.06.2016
530