Філософські трактати

…Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислу, які не суперечать божому і людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства, сад, як окремі частини складають годинниковий механізм.

Мова моя тоді спокійніша, коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою. Така потреба — се благодійство і послуга. Не дивно, що в стародавніх римлян як потреба, так і благодійство означалося словом officium, тобто моральний обов'язок.
Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: «Веселощі серця — життя для людини, і радість людська — є довгоденність» (Сірах).
Як же не згубити, коли замість добрих послуг лише ображає друзів і родичів, близьких і далеких, співвітчизників і чужоземців? Як не ображати, коли вона суспільству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано виконувати обов'язки? Як не буде погано, коли немає завзятості і невтомної праці? Звідки ж з'явиться працелюбність, коли немає бажання і старанності? Де ж візьмеш бажання без природи?
Природа — всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір'ю бажання. Бажання ж — започаткування, схильність і рух. Бажання, за приказкою, сильніше неволі. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина. Праця — живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою…
Скажу тобі: коли бажаєш, щоб син твій охоче й безпомилково виконував свої обов'язки, мусиш сприяти йому під час вибору звання, відповідно до його якостей. Сто спорідненостей — сто звань, а всі почесні, як законні.
Хіба не знаєш, що маєтність — від чесно виконаних обов'язків, а не обов'язки від маєтності залежать? Чи не бачиш, що низьке звання часто віднаходить маєтність, а високе — губить?
Не дивись, хто вище і хто нижче, хто видніше і незнатніше, багатше і убогіше, але дивись на те, що з тобою споріднене. Вже ми казали, що без спорідненості все ніщо…
Коли володар маєтків живе щасливо, не тому він щасливий, що володіє ними: щастя до маєтків не прив'язане.
Коли казати про володіння за спорідненістю, слід розуміти і види всіх зовнішностей. Зовнішнє те, що лежить поза людиною: грунт, рід, чин тощо. Шукай, що хочеш, але не загуби світу. Шляхетний список лежить поза тобою, а ти поза ним цілком
можеш бути щасливий. Він без світу ніщо, а світ без нього — щось, без чого не можна бути щасливим і в едемськім раю.
Кіт із пасіки, за давньою дружбою, зайшов у село до свого приятеля і був щедро пошанований. За вечерею дивувався багатству свого друга.
— Дав мені бог посаду,— сказав господар,— від якої я маю щодоби по 20 тушок добірних мишей. Мушу сказати, що в селі я нині — великий Катон.
— Саме тому я й прийшов побачитися з вами,— відказав гість — довідатися про ваше щастя і, окрім того, потішитися ловитвою. Чував, що у вас з'явилися гарні пацюки.
По вечері залягли спати. Господар уві сні почав кричати і збудив тим гостя.
— Вам щось страшне снилося? — спитав той.
— Братику! Здавалося мені, начебто я втопився у прірві. А була се звичайнісінька ловитва. Видалося, що я спіймав чистокровного сибірського пацюка.
Гість знову заснув, виспався і прокинувся. Почув, що господар тяжко зітхає.
— Вже виспались; пане Катоне?
— Ні, я опісля того страшного сну і не спав.
— Отакої. Се ж чому?
— Таку вже маю натуру, коли прокинуся, більше не засну.
— Через віщо ж? Яка тому причина?
— Маю таємницю… Гей, друже мій! Не знаєш, що я визвався бути рибалкою для всіх котів на селі. Отож, як згадаю човен, сітку та воду, тяжко стає на душі…
— Нащо ж ви взялися за те рибальство?
— Аякже, братчику! Треба ж якось харчуватися. Окрім того, я і сам до риби смак маю.
Гість, похитавши головою, відказав:
— О шановний! Не знаю, якої сили для тебе слово природа. Але коли б ти робив те, що дано нам природою, яку безневинно звинувачуєш, був би цілком задоволений однією тушею на добу. Прощавай із твоїм щастячком! Мої злидні ліпші.
І кіт повернув у свій лісок.
Звідси пішла отся притча: Catus amat pisces, simul odit frumen aquarum — «Кіт охочий до риби; та води боїться». Се лихо переслідує кожного, хто ласий не на звання, а до прибутків. Чи не нещасне осе судження — люблю від господаря платіж, а виноград копати не охочий? Звичайно, той не охочий, хто не зроджений до сього. Справжньому мисливцеві більше радості дає ловитва та праця, ніж смажений заєць на столі. На вишуканий живопис кожному любо дивитися, але до малювання охочий той, хто любить день і ніч висловлювати свої думки в картинах, помічаючи пропорції, пишучи і наслідуючи натуру.
Ніхто не пожне твердої слави від будь-якого мистецтва, коли працюватиме без насолоди і нахтнення. Той найвірніший приятель званню своєму, коли і прибутків мальство, і злидні, огуда, гоніння не можуть пригасити його любові. Але без природи праця ніяк не може бути солодка.
Багато хто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але сим вони лише ошукують себе. Прибуток не є утіха, але мусить слугувати для задоволення тілесних потреб, а коли се й утіха, то не для серця; утіху для серця матимете у спорідненій праці. Тим ся справа приємніша, чим спорідненіша. Коли б утіха була від розкоші, то чи було б так мало багатих? Але спокійних і бадьорих серед них мало.
Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Ось де зала солодкого її бенкетування. Тут вона, наче хитра машина, що обертається на повний хід, тішиться і, обходячись лише житнім хлібом та водою, не заздрить на царські хороми.
Коли відняти від людини споріднене діяння, тоді їй — смертельна мука. Сумує і непокоїться, мов бджола, замкнена в світлиці, коли сонячний світлий промінь, який пронизує вікна, кличе її на медоносні луки. Ся мука позбавляє людину здоров'я, тобто злагоди, забирає бадьорість і розслаблює. Тоді людина усім невдоволена, гидує і становищем своїм, і місцем прожиття. Мерзенними здаються їй сусіди, нецікавими — розваги, докучливими — розмови, неприємними — стіни помешкання, немилими — всі домашні; ніч — нудною, а день — осоружним; влітку хвалить зиму, а взимку — літо; подобаються лише минулі Авраамові чи Сатурнові часи; хочеться зі старості вернутися в молодість, з молодості — в підліткові літа, з підліткових літ — у дитячі, з дитячих — у
підліткові, з підліткових — у зрілі; ганить свій народ і звичаї свого краю, гудить природу й сама на себе гнівається. Те для неї приємне, що неможливе; бажане те — що проминуло, і завидне — що віддалене. Там лише добро, де її нема і коли її нема. Хворому всякий харч гіркий, послуга — набридлива, а постіль — тверда. Жити не може і вмерти не хоче.
Нудьга для лікарів — найперша ознака всіх тілесних хвороб і збурень. А душевне невдоволення — двері до всіх пристрастей і внутрішніх хвилювань.
Не побачиш вітер, що спінює море, не побачиш і нудьгу, що хвилює душу; не відчутна, але мучить, мучить, але не відчутна.
Вона — дух болісний, думка нечиста, буря люта.
Ламає все і збурює, літає і сідає на позолочені дахи, проникає крізь світлі горниці, добирається до престолів сильних, нападає на вояцькі стани, досягає й на кораблях, знаходить на Канарських островах, заглиблюється в дику пустелю, гніздиться в душі.
Туга люта скрізь літає
На землі і на воді;
Дух сей, наче грім, шукає
Нас у щасті і в біді.
Один лише верховний отець може бурю сю перетворити на тишу, направити до гавані, а душу спорідненою працею, наче вудилом і вуздою буйну худобу, втримати може.
Афанасій. О брате! Дивину вкладаєш у вуха мої… А люди мають нудьгу за ніщо і, щоб прогнати сього ворога, вважають найкращою зброєю гроші, вино, сади, музику, жарти, карти, прогулянки…
Григорій. Друже мій! Не може бути нічим те, що виростає у велике. Не вважай за мале те, що викликає велике. Мала шпара в кораблі впускає всередину страшну течу. Не гадай, що невидне і безсильне — одне і те ж саме. А люди лише те цінують, що можна затиснути в кулак, бояться того, чого не слід боятися, і навпаки.
Вексель не папером і чорнилом страшний, але зобов'язанням, захованим там. Бомба небезпечна не чавуном, а порохом і здатністю того пороху горіти.
Все невидиме сильніше за видиме, і видиме залежить від невидимого.
Нудьгу стародавні християнські письменники називали бісом зневіри. Чого ся лиха іскра не витворює?
Все в тріск і в колотнечу обертає, вселяє у душу кодло гадюче. Та думка, що гризе,— чи не черв'як невсипущий і чи не кодло гадюче. Палюча печаль або заздрість — чи не лютий дух і чи не люта думка?… Язик — мала частка, але, наче кермо на кораблі, володіє цілим тілом, чи не так само володіє і править тілом думка? Язик лише тінь, що, наче годинниковий дзвіночок, дзвенить у повітрі, а сама пружина — се думка. Думка — невидима голова язика, сім'я справі, корінь тілові. Думка — се язик, що не замовкає, неослаблена пружина, безперервний рух, що рухає і носить на собі, наче ветху ризу, тлінний тілесний бруд, що припав до своєї думки і зникає, як тінь від яблуні.
Чи бачиш тепер, друже мій Афанасію, що невидиме сильніше за видиме і що видиме залежить від невидимого?…

Тип статті:
Авторська
Автор статті:
Григорій Сковорода
05.12.2016
131