ҐЛОБАЛІЗАЦІЯ І УКРАЇНА

Сьогодні ми хочемо бачити

Україну світовою державою,

включеною в процеси ґлобалізації.

Віктор Ющенко

Плануємо не лише ми – передусім планує Світовий Розум, програмуючи для земного людства шляхи розвитку на століття й тисячоліття. Благословенним є той народ, який зумів своєчасно налаштуватися на цю ґлобальну програму, визначивши своє місце в світовому русі. Аби не схибити, треба побачити напрямок розвитку людства бодай впродовж одного століття. А бажано й набагато далі. Мені скажуть: для цього треба бути пророком. Я ж відповім: пророком здатний стати кожен, хто оволодів фізичною економією.

Фізична економія навчає: завжди слід виходити з енерґетичних підвалин, на яких базується життя народів. У книзі «Енерґія проґресу» я дослідив детально найголовніші види енерґії, без яких неможливий не лише розвиток – неможливе саме життя на планеті. Я тут не зумію повторити в достатньому обсязі того, що я стверджую чи розвінчую у названій книзі. На жаль, вона була видана мізерним тиражем і вже загубилася серед книжкового океану. А проте бодай коротко дещо повторити треба.

Адам Сміт і слідом за ним Карл Маркс вбачали субстанцію вартості в людській праці. Недостатність і навіть хибність цього визначення зробили ХХ століття найкривавішим періодом земної історії. Далі з таким визначенням вартості й особливо додаткової вартості рухатися не можна – економічна неграмотність загрожує планетарним занепадом або навіть загибеллю цивілізації. В чому тут річ? Річ у тому, що праця як така не є й не може бути субстанцією вартості – вона сама вимагає відповіді на запитання: де шукати субстанцію праці? Безумовно, субстанцію праці ми знаходимо в їжі, а їжа приходить з космосу через фотосинтез. Я сказав би навіть так: приходить від Світової Монади – тобто від Бога.

Сміт і Маркс не розвідали джерело додаткової вартості до кінця. Його ж слід бачити там, де народжується нова матерія, а разом із новою матерією – нова енерґія. Це відбувається лише в процесі фотосинтезу – тобто на пшеничній ниві.

Щоправда, на земній кулі Сонце в процесі фотосинтезу виробляє сотні мільярдів тонн органічної (сонячної) речовини. Але для нашого вжитку найпридатніша та органічна речовина, яка продукується в землеробстві. У Сміта і Маркса пшениця також народжується з людської праці – і саме тут захована найголовніша їхня помилка: людська праця в процесі землеробства надає лише 1/5 продуктивих сил, а решта належить Природі – передовсім Сонцю. Та навіть згадана 1/5 також неможлива без їжі.

Коли ми так дивимося на нашу Україну, то нам одразу ж стає зрозумілим її елітарне становище на земній кулі. Впродовж тисячоліть цю землю було законсервовано для вирішального уроку в історії людства, який сьогодні названо ґлобалізацією. Назви швидко втрачають свою новизну, а разом з новизною і свій внутрішній зміст. Мені хотілося б, щоб слова Віктора Ющенка, винесені мною в епіграф, не старіли, бо в них маємо велику істину: земна цивілізація підходить до свого завершального екзамену, а його підсумки значною мірою залежатимуть від того, як цей екзамен складе Україна. Не доведи Господи, щоб вона повторила долю Арґентіни, яка не зрозуміла власної місії на планеті і тому зазнала краху.

Належить розрізняти сучасний фотосинтез і фотосинтез минулих епох, що породив запаси нафти, газу, вугілля. В цьому розумінні ми обділені Природою, якщо не казати про вугілля. Але фотосинтез минулих епох абсолютної додаткової вартості не породжує, бо підземні джерела сонячної енерґії активно вичерпуються. Це не є збагачення земної цивілізації, а навпаки – її виснаження. Треба мислити космічно – тобто мати перед очима не десятиліття, а принаймні століття. Практично це означає ось що: якомога більше фінансів належить перепускати через землеробство – наше збагачення відбувається саме тут і тільки тут. Давно відомо: засіяна нива за нормальних умов подвоює вкладені в землеробство кошти. Ніде більше ми не отримуємо стовідсоткового доходу. До того ж ми тут маємо справу з багатством абсолютним, а не відносним, тобто з нарощуванням нової матерії, отже й новітньої енерґії, що є прибутком не лише бухгалтерським, а й космічним. Це ж дуже просто: кидаємо в землю одне зернятко кукурудзи, а восени отримуємо сотню. Як же можна тут (саме тут!) не побачити абсолютної додаткової вартості, яка потім через працю вливається в суспільство, продукуючи безліч промислових товарів? Під цим законом фізичної економії стоїть закон збереження й перетворення енерґії.

Якби ми розпочали земельну реформу на десять років раніше, то давно вже було б покінчено з економічною кризою в Україні. Отож не відволікаймося від головної мети: впродовж наступного десятиліття маємо довести продуктивність землеробства до 100 мільйонів тонн товарного збіжжя на рік. Декому це може видатися фантазуванням, проте якщо збільшити й максимально здешевити кредитування сільського господарства, забезпечувати сільгоспвиробників так, як ми забезпечували армію під час війни, – 100 мільйонів тонн товарного зерна стануть живою реальністю. І тоді проблеми газу й нафти відпадуть самі собою. Разом з тим ми почнемо продукувати заможне майбутнє нашого народу. І це в той час, коли народи, що сидять на газових і нафтових трубах, бездумно його проїдають. Звісно, цим я не заперечую розвиток промисловості, але панівним повинно лишатися землеробство.

Та чи впораємося ми з такою зерновою повінню, до якої я закликаю? Варто згадати 2001 рік, коли навіть 36 мільйонів тонн породили переполох і страх перед загрозою зернового надвиробництва. Насправді в сучасному й майбутньоу світі, де вже сьогодні мільярди людей голодують, зернове надвиробництво в принципі неможливе. Зате можливе неграмотне розпорошення коштів і загальнонародна економічна сліпота. Я не вважаю зайвим нафтогін Одеса-Броди, колись він справді на нас працюватиме. Та це колись. А сьогодні треба закликати наших селян споруджувати приватні зерносховища, без яких не можна уявити фермерського господарства в Америці чи Канаді. Селяни мають налаштуватися на те, що хліб споживається протягом року – отже й продавати його треба протягом року. Або навіть значно більше. Це можливо лише тоді, коли господар врожаю не поспішає його продавати, а тримає у власному зерносховищі, доки світова ціна не визріє для вигідного продажу. Часом на це доводиться витрачати по кілька років. Отож треба, щоб наше селянство могло зберігати в себе понад 100 мільйонів тонн зерна, які мають реалізуватися неквапно – тобто не місяцями, а роками. Ґрандіозність цього завдання не потребує коментарів. Хто полюбляє говорити про економічну стратегію України, той мусить побачити її саме тут.

Згадаймо, що Одесу наші предки збудували заради того, щоб вільно й вигідно торгувати українською пшеницею. Це добре, що там сьогодні спорудили нафтовий термінал. Та якщо правильно числити, то раніше нам належало побудувати великий і навіть величний зерновий порт. Це добре, що ми плануємо спорудження танкерів. Та чи плануємо спорудження зерновозів? Гадаю, їх треба не менше, ніж танкерів. А може, й більше.

Є одна грань у світовій економіці, природа якої теоретично не з'ясована, хоч у розвинених країнах вона добре відома з боку практичного. Йдеться про субсидії сільському господарству у найбільш розвинених країнах. Тут можна так поставити питання: ці країни найбільш розвинені через те, що сільське господарство в них отримує поважні субсидії, чи навпаки – субсидії видаються завдяки тому, що уряди цих країн можуть собі це дозволити?

Поки що утримаємося від прямої відповіді, натомість запитаємо себе: а чому, власне, сільське господарство потребує дотацій, якщо ми стверджуємо, що абсолютна додаткова вартість продукується тільки там і ніде інде? Де ж тут логіка?

Якщо, скажімо, морська поверхня випаровує воду і в такий спосіб продукує туман, то чи доцільно відбирати його в суші й додавати морю? Адже цим ми лише обкрадали б наші степи, відбираючи в них вологу й переганяючи туди, де її й так більше, ніж досить.

Що ж, з боку позірного, ці два приклади здаються майже тотожними і через те однаково абсурдними. Насправді ж поміж ними немає нічого схожого. Анічогісінько! Якщо в економічні явища зазирати глибше, то ми побачимо таке: високорозвинені країни просто повертають сільському господарству те, що йому належить, так само як людині належить її права рука, а чайці – праве крило. І саме через те вони багаті. Бідні країни цього ніколи не роблять – і саме через те вони бідні. Але що ж тут відбувається насправді?..

Відбувається ось що. Вся промисловість базується на фотосинтезі попередніх епох (вугілля, нафта, газ). Власне, промисловості взагалі не могло б з'явитися, якби продукти давно минулого фотосинтезу не було піднято з-під землі. Гадаю, це зрозуміло без розлогих пояснень. Атомну енерґетику залишимо осторонь – вона поки що не посіла панівного становища.

Зате буквально на наших очах сільське господарство потрапило в енерґетичну залежність від промисловості. Раніше селяни всі силові потреби вирішували за рахунок сучасного фотосинтезу: орали, сіяли й збирали врожаї волами та кіньми, які живилися не коштом солярки й бензину, а за рахунок вівса, сіна тощо. Всі ці потреби (а вони космічно ґрандіозні!) можна було вирішити вдома, без втручання промислово-державних органів. Тепер вирішення цих проблем домашніми засобами взагалі немислиме – держава і промисловість назавжди ліквідували таку можливість. Логіка ринку (не теорія, а практика) в економічно розвинених країнах запровадила й узаконила енерґетичний перерозподіл між селом і містом у вигляді фінансових дотацій селу. Ось чому багаті країни продовжують багатіти, а бідні все глибше занурюються в злидні. І так буде доти, доки в бідних державах не запанує розум. І треба сказати: це найперше стосується України. Чудово, що ми зважилися на земельну реформу, – це дійсно гігантський суспільний подвиг. Та наша реформа поки що далека від моделі економічно розвинених країн – і цим усе сказано. Отож, якщо ми хочемо вийти на рівень Західної Європи, треба негайно робити наступний крок, слід буквально сьогодні розпочинати гармонізацію промислово-державних і сільськогосподарських відносин. Не зробивши цього, ми повторимо гіркий досвід Арґентіни.

А проте занепад Арґентіни пояснюється загальною недосконалістю сучасної економічної науки. Запитаємо себе: чи можлива була б сучасна фізика, якби вона не виробила еталона довжини, яким є метр, що несе в собі космічну сутність? Адже ж добре відомо – метр народився із Паризького меридіана. А до того часу існували такі «еталони», як ступня, лікоть, вершок тощо. Про яку науку на цих «еталонах» можна говорити, коли добре відомо: в кожної окремої людини свої власні розміри ступні, ліктя і своя товщина пальців? Чи можна на цій основі розробити науку, яка здатна вивести земне людство в космос?

Тепер дозвольте заявити: світова економічна наука досі не має еталона вартості. І це та наука, від якої залежить життя на землі. На початку ХХ століття еталоном вартості була унція золота. А проте в другій половині минулого століття золото було розвінчано як еталон – воно лишилося просто дорогоцінним металом. І це правильно. Я пережив ленінґрадську блокаду й добре знаю: вартість золота доходить до нуля, коли немає хліба.

В сучасному світі своєрідним еталоном вартості став американський долар. Деякі західні економісти заклопотані таким становищем: гроші не можуть бути еталоном вартості – потрібен якийсь універсальний товар. Інакше кажучи, потрібен товар товарів.

Я поділяю згадану заклопотаність: сьогодні людство має в обігу понад сто трильйонів американських доларів. Якщо захитається американська грошова система – захитається світ. Частково це вже сталося після нападу арабських терористів на Америку – відразу ж долар знецінився на десять відсотків. Самі американські керівники запевняють співвітчизників, що це напад не останній – терористи готуються навіть до ядерного удару. Що ж тоді станеться з американським доларом?

На жаль, політекономи все ще ніяк не домовляться стосовно того, що саме можна вважати товаром усіх товарів. Та й не можна про це домовитися на основі політекономії. Тут однозначно потрібна фізична економія, з якої випливає: товаром усіх товарів є пшениця – це саме з неї та інших культурних злаків на земній кулі з'явилася вартість взагалі і навіть абсолютна додаткова вартість. Отож, еталоном вартості найдоцільніше зробити тонну або центнер пшениці. Якби це справді сталося, сотні мільйонів землян були б врятовані від голодної смерті.

І нарешті про «Енерґію проґресу». Ця моя книга здобула визнання серед науковців і політиків, та й серед читацького загалу. Мій телефон перегрівся від вимог: допоможіть роздобути «Енерґію проґресу». Мій гонорар за неї – 12 років неволі. Чому ж її сьогодні переслідує державна байдужість? Аджеж цю книгу слід видати не тритисячним тиражем, а тристатисячним щонайменше! Вона несе народові економічну грамотність, а така грамотність в епоху ґлобалізації обіцяє багатство. Іншими шляхами багатство не приходить – тільки через потужну інформацію. Отож, у цьому разі копійчана ощадність недоречна.

Фізична економія виникла в середині ХVIII століття у Франції. Її фундатором був королівський лікар Франсуа Кене, який стверджував: справжнім виробництвом є лише землеробство, бо тільки тут виникає й нарощується нова матерія, що є підвалиною додаткової вартості. Жодна з інших галузей економіки в абсолютному значенні додаткової вартості не продукує. На жаль, Кене невдовзі забули, перемогла трудова теорія А. Сміта, яка на Заході й досі є панівною. Економічні успіхи Заходу пояснюються не теорією, а практикою – перемогою ринкових відносин. А як же теорія? Ось як: там вірять, що ринкові відносини народилися з теорії А. Сміта, хоча насправді все навпаки: з трудової теорії народився марксизм, який одразу ж ліквідував ринок. Усі ці непорозуміння сталися тому, що фізична економія Ф. Кене не дістала фундаментальних наукових підтверджень. Перемогла політична економія, бо їй наукові підтвердження були не потрібні – вона зайнялася тлумаченням зовнішньої наочності. А проте трудову теорію (політичну економію) не варто відкидати – її слід бачити як справді політичну науку, бо такою вона є. Треба узаконити обидві науки: фізичну економію і економію політичну. Це приблизно так, як відбувається в географії: фізична й адміністративно-політична.

Україні поталанило: в ХІХ столітті вона отримала геніального вченого, котрий розробив науковий апарат фізичної економії. Я кажу про Сергія Подолинського, який висловлювася так: додаткова вартість є додаткова енерґія Сонця, що споживається землянами через землеробство. Володимир Вернадський не приховував, що він використав ідеї С. Подолинського в праці над створенням парадигми земної біосфери і ноосфери. Отже, «Енерґія проґресу» з'явилася не на порожньому місці – сьогодні можна говорити про українську школу фізичної економії.

В Україні ось уже три роки успішно діє Наукове товариство ім. С. Подолинського, яке налічує півсотні членів. Здебільшого це доктори й кандидати наук, і не тільки наук економічних, а й фізичних, технічних тощо. Це зрозуміло: адже йдеться про фізичну економію. Керує Товариством молодий, надзвичайно талановитий доктор економічних наук, професор Шевчук Володимир Олександрович. Автора цих рядків обрано почесним головою. З повною відповідальністю стверджую: Товариство ім. С. Подолинського має глибоко підготовлені кадри для створення в Києві інституту фізичної економії. Київським вченим є що сказати світові – особливо сьогодні, в епоху ґлобалізації.

Тип статті:
Авторська
Автор статті:
Микола Руденко
11.01.2017
743