Творці і браконьєри

Пропонуємо Вашій увазі «Творці і браконьєри» Віктора Іванисенка та наполягаємо на обов'язковому прочитанні роману «Собор» – з нагоди 50-ліття від дня публікації роману та 100-ліття від дня народження Олеся Гончара.

Існують різні рівні розуміння процесів. Проти українського народу йде війна. На протязі 3-ох останніх років ми спостерігаємо її фізичний рівень. Дехто розуміє, яким чином це відбувається на інформаційному рівні. А історичний? Генетичний? Економічний? Структурно-організаційний? І, насамперед, найвищий рівень війни — духовно-світоглядний! Саме він і є первинним відносно решти, відповідно й результати боротьби з яким дозволять здобути перемогу на інших рівнях війни цілком.

Кілька місяців тому, спілкуючись із однією мудрою людиною, я заново відкрив для себе роман Олеся Гончара «Собор». Пам'ятаю, що він справив на мене сильне враження ще в шкільні роки. Проте усю глибину цього твору ні тоді, ні до відносно недавнього часу я не усвідомлював.

Олесь Гончар чітко вказує нам на глобальну війну морально здорових людей, «правильних», людей чесної сумлінної праці і творення – з одного боку − з аморальними дегенератами, руйнівниками, зрадниками без «роду-племені» та родової пам'яті, людьми, котрим принцип «після нас – хоч потоп» — став основою життєвого кредо, — з іншого боку. І йдеться не про одиниці чи десятки – мова йде про цілі класи управлінців дегенеративної системи, «фільтри» якої встановлені таким чином, що саме дегенерати «найвищої проби» опиняються на верховних щаблях управління.

Олесь Гончар, живучи в СРСР, перебуваючи під пресом тоталітарної машини, чітко вказує на вироджену природу походження глобалізаційної комуно-азійської системи; досліджує фактично весь генезис цього явища, вказуючи яким чином вбивають вікову морально-духовну народну складову в молодому поколінні!...І дуже чітко прогнозує, до чого дійде ця Система в подальшому та «які будуть жнива…»

Один із найбільш глибоких та найточніших аналізів роману «Собор» зробив Віктор Іванисенко. «Творці і браконьєри» — дуже стисла назва критики роману «Собор», що цілком передає його зміст.

Яким же було моє здивування, коли виявилось, що тексту рецензії «Творці і браконьєри» Віктора Іванисенка немає в інтернеті! Принаймні, ані мої кількагодинні пошуки, ані аналогічні пошуки моєї дружини результатів не дали. Виявилось, що ця праця була надрукована у 4-ому номері журналу «Вітчизна» від 1968 року та в газеті «Наша Батьківщина» того ж року у Нью-Йорку. Ми завітали до бібліотеки Вернадського, де зберігаються примірники журналу Вітчизна 1968 року, відсканували та оцифрували даний твір і пропонуємо його Вашій увазі.

ТВОРЦІ І БРАКОНЬЄРИ

Певного часу сталося так, що з нашої літературної мови непомітно зникли слова, котрим за всіма ознаками належало жити довговічним життям. Це був не той випадок, коли сама історія, поступ суспільної думки виносять суворий вирок застарілим, неспроможним уявленням і поняттям. Сталось щось інше: і читачі, й літератори зчудовано спостерігали, як щораз рідше й рідше в літературі й житті звучали слова добро, краса, совість, душа, благородство, справедливість та чимало інших слів, за якими стоять цілі сфери і комплекси понять, пов'язаних з віковічними духовними, морально-етичними надбаннями народу. У своєму сліпому захопленні люди, недалекі й злі, духовні аскети і демагоги-«законодавці», поспішали списати по графі «мотлоху істopiї» цінності мистецького й етичного плану, а водночас намагалися старанно замурувати всі отвори, що ведуть у глибинні надра людської душі — саме туди, де народжуються, міцніють і живуть добро та краса. Щоб не ходити далеко за прикладами, пригадаймо, що тільки недавно критики, схаменувшись, заново відкрили для себе слова талант, натхнення (чи не злякався хтось колись «нематеріалістичного» їх походження?). На одному з письменницьких з'їздів О. Довженко нагадував, що ми викинули з ужитку слово страждання, а воно ж означає, за твердим переконанням письменника, факт людського буття, який «пребуде з нами вічно». Деяким іншим словам і категоріям дісталась інша доля: зміст їхній був збіднений та перекручений, побутували вони або ж з незмінним суфіксом « ізм», або ж з «негативним» епітетом. Сам добрий гуманізм страхав людей грізним епітетом «абстрактний».

Що ж, небагато літ перевернулось, а води чимало утекло. І вже входить у літературу повнокровне життя, велика історія народу. Уже ваблять майстрів слова до себе невичерпні джерела краси і доброти людської, і стають на своє місце найсвятіші слова, віковічні істини й переконання. Як мріяв про те О. Довженко, розмова в літературі перейшла «на красу, на любов, на розуміння світу, його законів движущих і ролі нашої у ньому».

Ці докорінні зміни в функціональній сутності літератури, в її ідейно-художньому наповненні перебувають у прямому зв'язку з лінією Комуністичної партії, з новими умовами розвитку особи в соціалістичному суспільстві. Водночас і сама література, чутливо вловлюючи потреби і дух часу, дедалі посилювала свій вплив на дійсність, на спрямування суспільно-громадського поступу. Нинішня література зосередилася на істинному своєму предметі — на морально-етичних проблемах народного життя. Оскільки ж сфера моралі й етики невідривна від соціального буття людини, посилився аналіз соціальних явищ сучасності. Оскільки ж сучасність, як кажуть на дорозі з минулого в майбутнє, література, особливо романістика, прагне розв'язати пекучі, назрілі питання моралі й етики з погляду історичного досвіду трудящого народу, оцінки й нової переоцінки духовних здобутків національної історії.

Збагачення літератури ідеєю гуманізації людських взаємин, пошуків і утвердження духовного і морально-етичного ідеалу сучасності на основі досвіду, нагромадженого поколіннями в труді й боротьбі, поки що ніхто не спробував належно узагальнити, дослідити. Очевидно, робота ця попереду. Бо саме тут накреслився головний напрямок художнього втручання літератури в життя. Твори О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, Ю. Мушкетика, І. Сенченка, В. Козаченка, І. Муратова, Е. Гуцала, А. Мороза, В. Бабляка, О. Сизоненка, попри всю відмінність конкретних завдань, що їх ставить перед собою кожен з перелічених та й багатьох не названих письменників, засвідчують: велика й мала наша проза в суттєвих її зразках стала прозою гострих, злободенних питань. І стосуються ці питання до основного: що вносить наша соціалістична сучасність в історичний духовний поступ людства? Яким має бути наше сьогодні й завтра і який зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім? Сьогодні література прагне дати конкретний образ прийдешнього світу — світу досконалості, доцільності, краси і людяності. Цей образ мас бути втілений у реальні лінії й пропорції, має переконувати й надихати мистецькою гармонією, духовною змістовністю. І тому література відмовилась чи відмовляється від несуттєвого і скороминущого, хвилинного, а прагне відшукати духовні підвалини доби, утвердити закони й ідеали часу. Бо правдивий художник слова повинен відповідати за свою правду перед лицем сучасників і нащадків.

Характерне явище з цього погляду творчість Олеся Гончара, письменника, талант якого весь час мужнів і розвивався під знаком посилення інтересу до проблем народного ідеалу людини, до відтворення цільних народних характерів і типів. Зусилля ці супроводжувалися більшими й меншими художницькими успіхами та удачами. Регулятором тут були, крім суб'єктивно-творчих факторів, обставини літературного життя, особливості суспільної й мистецької атмосфери. Створені О. Гончаром образи Брянського, Черниша, Ясногорської, Богдана Колосовського, Мирона Духновича, Оленчука, Дмитра Килигея, старого Горпищенка овіяні духовною чисrотою, глибоко споріднені з традиціями здорової народної моралі. У романі «Тронка» соціальні й етичні завдання сьогоднішнього дня розв'язуються на грунті осягнення одвічної діалектики минулого, сучасного, майбутнього. Неписаний внутрішній «етикет», високі якості душі, властиві молодим людям, що їх малює письменник, одержані в спадок від гордих, волелюбних батьків і дідів, «мимоволі виринають, пробиваються десь із самих надр психіки», як каже льотчик Петро Горпищенко.

Суть і спрямування ідейно-етичних пошуків письменника, його власну індивідуально-художницьку сферу симпатій особливо виразно відчуваєш, читаючи новий роман О. Гончара «Собор». Стають виразніші внутрішні єднальні зв'язки між улюбленими героями, між творми, писаними в різні роки, на різні теми. Вимальовуються зримі обриси тієї «єдиної» книги, яку справжній письменник пише все життя. Очевидно, «Собор» — ще не фінал тієї книги, не розв`язка великого сюжету про народ, що шукає себе на велелюдних розпуттях вікової історії, утверджується в світі як талановитий будівник і творець. Але це вже якась кульмінаційна вершина сюжету.

Хоч дата написання «Собору» позначена роками 1963-1967-м, роман неодмінно буде віднесений читачем до тих книг, що виношуються коли не все життя, то протягом тривалішого часу, ніж час написання, і мають значення творів підсумкових, етапних. Більше того, роман цей характеризує i певний етап у розвитку цілої літераrури, розкриває якісь нові перспективи у її взаєминах з життям.

Непросто замкнути в кілька логічних понять «тему» роману в тому вигляді, як найчастіше у нас її розуміють. «Собор» не має нічого спільного з отими «так званими «колгоспними» та «робітничими» романами, що діляться з суворістю кастовою» (вони також висміяні в «Соборі»). Тут не знайдемо «виробничих» процесів і «позитивно-негативних» персонажів, яких розрізняють тільки професії і посади. Не знайдемо і вузько «особистої» теми в міщанському трактуванні її як чогось такого, що неодмінно виходить за межі «суспільного». l ті конкретні характери та їхні долі, що становлять сюжетний «хребет» і художньо-матеріальну основу роману, не вирізняються з потоку життя, не існують самі по собі, не в них «сіль твору», бо вони тільки окремі «музичні партії» в поліфонічному житті, — справа рук народу та історії.

Дія в романі переноситься з робітничого передмістя Зачіплянки, що біля великого металургійного заводу, в сучасне колгоспне село; з степового українського Придніпров'я- в далеку Індію; з сьогоденності — в історичне козацьке минуле двохсотрічної давності, в бурхливий вир війни громадянської, а далі — війни Вітчизняної. Серед персонажів твору поруч з робітниками -металургами, колгоспниками, студентами, лекторами й міліціонерами, поруч з тими, хто «керує», і тими, ким «керують», бачимо і безіменного архітектора, творця собору, цієї «поеми степового козацького зодчества», і замученого Катериною ІІ кошового Калнишевського, й історика Яворницького, і Нестора Махна – втілення дикої, руїнницької сили в історії.

Часові, географічні, типологічні масштаби вимірів дійсності у романі таким чином найширші. Розмова ведеться по великому рахунку, відбуваються пошуки «формул вічної краси», тих формул, що можуть забезnечити «надійність душі» людської, що відповідають потребі часу, —«невситимому жаданню прекрасного».

«Собор» О.Гончара за жанром найліпше визначається як проблемно-філософський роман. Але письменника хвилюють не абстрактні категорії етики й моралі, а те, що наболіло й назріло в житті.

У творі незліченна кількість знаків запитання більшої і меншої значущості, але відповідь на них, як будемо бачити далі, може бути одна, спільна.

Ось кілька таких знаків запитання, поставлених автором і його героями:

«Так у чому ж все- таки він, «кінечний зміст всієї мудрості земної»? Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед вінцем всесвіту справді вінцем природи?.. Нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?..»

«Чи збагачується духовно сучасна людина? А якщо збагачується, то за рахунок чого?..»

І ще: «Самий смисл 6уття чи не тому, щоб жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу це берегти...»

Це лише кілька з тих запитань, відповіді на які напружено шукає один з героїв твору — студент, інженер і поет по духу Микола Баглай. Недаремні ці запитання, бо виникають вони з численних конфліктів повсякденності: психологічних, побутових, соціальних. І не осягнувши отого самого «смислу буття» та «кінечного змісту мудрості земної», мабуть, не вдасться людям упоратися з простішими загадками сьогочасності, як, наприклад: «Чому в нас так хаплюг багато?», чому люди злі, чому молодь пісень не співає, а слухає їх з «коробок», і доки будемо отруювати воду в Дніпрі? І чому «епоха народжує» ще й досі «людей-авосьок», лжедмитріїв і батькопродавців, кар`єристів і свистунів, лакиз і крутіїв – усіх отих, кого свідомість людська сприймає як представників однієї породи — браконьєрів життя. А людей ще цікавлять і доцільність «антикозячих законів», і причини «копійчаного трудодня», і «горохвяний хліб», і всякі інші сумні та дивні речі, травми недавнього часу.

Інколи здається, що в романі створюється певний надмір життєвого матеріалу, який потребує аналітичної роботи письменника й читача. Часом побоюєшся, що реально існуючі в творі колізії і характери не в спромозі охопити всю ту поліфонію світлого й темного, до якої письменник прагне. До речі, на цю тему могла б відбутися окрема критична розмова, що стосувалася б художніх пропорцій між життєвою фактурою, необхідною в сучасному романі для вираження ідеї, і тією ширшою частиною життєвих спостережень і вражень письменника, яка може бути лише предметом «особистого» вивчення попередньої, глибинно-прихованої роботиписьменника в процесі виношування ідеї. Але треба мати на увазі, що в даному разі автор і не має на меті аналізувати, знаходити причини, пояснювати часткові факти чи явища локального значення, тим більше, що більшість таких явищ уже в минулому і вже знайшли пояснення в процесі розвитку життя. Для письменника важливо підвести численні життєві вияви добра чи зла під загальний знаменник моральної цінності, віднайти закономірності людських дій, показати глобальні сили, що протистоять одна одній у напруженій боротьбі за красу і правду життя, дати їм загальноетичну оцінку. Філософсько-етичний принцип «Собору» піднесений над дріб'язком сірих клопотів, господарської метушні, чиновницької адміністративної «діяльності», над мізерністю «особистих трагедій», над усім тим, що часом ставало «темою» в романах і повістях вузько практичного при- значення. І саме з цієї висоти письменник має можливість не просто назвати речі своїми іменами, не тільки відмежувати зло від добра, але й розкрити їхнє походження та суть у нашому суспільстві.

Два взаємно протилежні принципи людського ставлення до життя, до суспільного багатства визначють суспільно-моральну цінність характерів. Це принцип розумної творчості і духовності, з одного боку, і принцип тупого руїнництва та матеріального споживацтва — з другого. Династія будівничих, трудівників, творців, господарів історії протистоїть у романі сучасним гepocтратам і «пігмеям з вибухівкою», тимчасовим фаворитам і браконьєрам життя: браконьєрство набуває в романі значення категорії соціальної. Психологія творця життя і психологія браконьєра, морально-етичні засади цих двох суспільних явищ і становлять об'єкт художнього дослідження в романі О. Гончара «Собор».

… Серед привілля придніпровського степу поруч з великим індустріальним гігантом живе своїм особливим життям робітниче селище, де й розгортаються основні сюжетні події твору. Населяють Зачіплянку «здебільшого праведні» люди, як каже автор роману, або ж, за словами студента Баглая, «правильні» люди.

Подивимося, чому ж так пасує до них це незвичне слово «праведні» одне з тих слів, що «забуті» літературою.

Передусім праведний у них труд: «не скотячий», «не тільки ради шлунка», «не пустопорожній», «не на холостому ходу», а труд корисниЙ і чесний, «все життя лицем до вогню». Вони, ці у перті, крутолобі металурги й будівники, певні в своєму праві жити й творити на цій Землі, политій кров'ю і потом своїх предків. Вони не зайди й не безбатченки, вони знають свою «династію», родовід свій, шанують минуле своє і хочуть зберегти його для майбутнього. Нехай всілякі покидьки творять свою філософію браконьєрську, базікають про судний день атомної катастрофи, про планетарний фінал. У крові, в надрах свідомості трудівника живе здорова віра в безконечність буття, і «душа прагне безсмертя».

Свідомість своєї безконечності то, може, і є основне, що формує психологію будівника на відміну від браконьєра, у котрого немає минулого і котрий не хоче майбутнього.

Династія придніпровських металургів сягає далекої минувшини. Ще «в давні, в дозаводські часи, було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь, поклавши початок династії».

І, мабуть, від тоrо, що багато поколінь зачіплянців працювали біля вогню й металу, від того, що життя їхнє просте, доцільне й гармонійне, як природа, серед якої вони живуть («Зачіплянка хоч і живе від заводу, але й землі не цурається»), що до краси земної ставляться зачіплянці чесно, по-людському, без підступності, — може, саме від усього того й постає їхня незалежність і незаляканість, «відвага почуттів» і відсутність «тріщин у душі».

«Всі тут куми, свати, брати. Ні злодіїв, ні літунів». Про свою природну прямоту і одвертість вони з гордістю кажуть: «На нашій вулиці анонімок не пишуть».

Звісно, як і в кожному іншому місці, де живуть люди, живе з ними щастя й горе, драми й розлуки, та й самі ці люди, як водиться, досить різні, з різними долями й характерами. І треба сказати, що автор, залишаючись вірним своїй постійній схильності до малювання натур ідеальних, чистих і цільних, відтворив ряд складних характерів, нелегких людських шляхів життєвих, не зупиняючись при цьому перед знівеченим життям, перед найглибшими трагедіями (найбільш характерні й найвиразніші в цьому плані історія Ягора Катратого, доля його племінниці Єльки та інші). Але художній притиск у творі все ж зроблено не на різноманітності особистих людських шляхів і характерів, зумовлених тими чи іншими конкретними обставинами, інколи від людей не залежними, а на спільних моральних принципах, на тих глибинних основах духовності, які допомагають людям діяти всупереч обставинам і всупереч їм залишатися людьми. Йдеться про те, що об`єднує людей праці і творчості, що робить їх сукупністю, єдністю, яку називаємо народом.

«Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!» — в цих словах старого вчителя Хоми Романовича розкривається символіка назви твору, ідейне спрямування його. Невипадково вдається вчитель до високого стилю, до незвичайного символу. Трагедією власного життя заплатив він за цей собор, що височить серед Зачіплянки, немов живе втілення краси й безсмертя людської творчості, невмирущої історії народу, живе дихання волелюбності, непокори. Історія козацького собopу давно стала легендою: «Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, повержені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали одній із окраїнних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченці, брали до рук замість шабель книги святого писання. Перевдягалися, як оточенці, в буденну сіру одежу гречкосіїв. Чорною жалобою ряс прикривались буйно-червоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки...»

Оцю поему, створену самою історією, мав необережність переповісти своїм учням Хома Романович ще тоді, в «часи великого очманіння», коли азарт руйнації дійшов краю, коли злітали в повітря Михайлівський собор і Десятинна церква, коли «свідомо вдавались до «розчищення» площ, тільки, щоб звільнити місце для своїх бетонованих тумб».

Тепер учні його стали робітниками, металургами. А Хома Романович, побувавши на Магадані, вже не вчить дітей історії, а тільки «чистої арифметики без всяких домішок». Втім, часи змінюються. Уже „слух у людей на красу повертається», уже ті, хто будує, мають змогу вхопити за руку тих, хто руйнує. Так трапилося і тоді, коли величний козацький собор знову став на перешкоді чиїйсь кар'єрі і виникла загроза його знищення.

Не станемо зупинятися на деталях і перипетіях боротьби, що розгорнулася навколо долі собору. Читач тільки щойно знайомився з романом, друкованим у журналі «Вітчизна», і немає потреби переказувати зміст подій. Може, декому здається, що боротьба за собор полегшена, безкровна чи що б то (хоч кров таки проливається: Микола Баглай падає в соборі під ножем бандита й стиляги: браконьєри вдаються не тільки до слів і папірців, але й до ножів). Суть, зрештою, не в напруженні змагання між двома силами: будівничою й руїнницькою, бо на боці першої сьогодні змагається правда часу, епохи. Собор — символ. Такий же символ, як і чорні «індустрійні собори», вивершені в степу руками металургів, нащадків запорозьких майстрів-будівничих. Такий же символ, як і пам'ятник Титану Праці, що височить на заводському подвір'ї, врятований під час фашистської окупації тими ж трудівниками, чий геній у ньому увічнений.

Собор символізує «відгомін життя невмирущого», «дух величавої вільності», «предковічну красу». Боротьба за козацький собор — це й боротьба за індустріальні собори, за працю-творчість, за чистий Дніпро, за чисте повітря над заводами, за чисті дУші людські.

Нині скрізь, на всіх ділянках життя — в мистецтві, на виробництві — «вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами».

І історія собору — тільки один з епізодів цієї боротьби, епізод, у якому, однак, письменник спромігся дати суттєву відповідь на прокляте запитання: «Звідки ж береться браконьєр? Браконьєр різних рангів, у різних сферах?..» Яка його природа? Чого він хоче? Під якою личиною він ховається? Як його розпізнати й перемогти?

Справді, кому заважає старовинний собор? Нехай у розпалі боротьби хтось захоплювався руйнуванням і бачив у церквах та соборах тільки «втілення дрімучого холопства», не помічаючи іншого — саме того, «від чого берем свій родовід». Так, був час, коли собор «голови дурманив чадом лампад, облудністю проповідей, наркотичними пахощами ладану з розмашистих попівських кадил». Але ж усе те давно пішло в небуття, і сьогодні собор несе людям тільки «симфонію пластики», музику ліній і куполів, сповнюе душі гордістю і чистотою. Хто ж він, сучасний шукач лаврів геростратових, що підняв руку на красу? Безумець? Зловмисник? Сліпець, не здатний бачити nрекрасне? Звичайний дурень, яких багато? І чому треба було всій зачіплянській громаді дружно виступати на захист безцінної спадщини своєї супроти однієї, по суті, людини? Чи така вже велика rромадська сила отой товариш Володька Лобода, від чиєї волі й бажання чи, може, просто настрою залежить доля пам'ятника?

Ні, Лобода зовсім не класичний негідник у стилі деяких викривальних романів. І цікавий він для письменника і для нас не як «відсталий керівник», що «допустився помилок», а як породження доби, як соціальний тип, ім'я якому браконьєр, точніше, один з його найнебезпечніших різновидів. Лободу невипадково «взяли в апарат», де він «на культурі сидить». Кого ж і висунути, як не сина потомственного металурга, свою людину серед робітниківІ Він і від людей не відірвався, любить проїхатися в повнісінькому автобусі, серед «маси» («вивчаєш їхні настрої, їхні потреби»). Лобода — ініціативний працівник, ба навіть «ідеї обмізковувати» — його справжня стихія, він майстер вигадувати «всі оті «кімнати щастя», вікторини, карнавали, Палац шлюбів і навіть святкові кольоретки для цукеркових коробок...». Або збудувати шашличну «назустріч побажанням трудящих», в масовому порядку провести на лоні природи День спокійного сонця чи День приємних думок. Одне слово, не відстає від часу, «нових форм шукає». Може здатися, що він нікому не 6ажає зла відверто, а, зовсім навпаки, старається для інших.

То чому ж тоді добрі наміри цього «зачіплянського генія», як називають його робітники, повертаються до людей злом? Чому він «не в той бік думає»? Чому не працює, а тільки старається? Не мислить, а вигадує?

«Душі в тебе нема!» — каже Федька-прокатник одному з представників браконьєрського племені. Немає душі і у Володьки Лободи. Точніше, вона є, тільки безнадійно паралізована «наркотиком владолюбства», «героїном кар'єризму». То тільки здається, що лободи «стараються» для загального добра. Немає нічого у Володьки позад себе і навколо себе. Навіть батька рідного на старість влаштував у будинок для старих металургів (звичайно, під пристойним приводом), і те- пер внески ппатить за нього «як профспілкові». Ні жінки, ні дітей, ні звичаїв батьківських, ні любові, ні пам`яті… А попереду одна перспектива: «працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах». Майбутнє його — «золоте поле дії, обрань, висувань», внутрішні сили його — «жадоба іти по висхідній, брати штурмом Ельбруси життя». На запитання: «Як живеш?» — лободи відповідають: «Висувають потроху. То висувають, то засувають». Навіть «теорію» вигадали і в закон її возвели, «теорію здорового кар'єризму», яка звучить приблизно так: «Що поганого, коли працівник прагне здорової кар'єри? Хіба це не стимул?.. Працюй краще, підеш вище… Такий закон життя». Звідси й дух «старання», угодництва. Звідси й нестримне прагнення прожектувати, «виявляти активність». І лихі плоди цієї активності: «висмоктані з пальця різні бездушні псевдообряди», проект, «як би плавні затопити» (море буде) чи, навпаки, висушити їх («овочеві бази баклажанами заб'ємо»).

Так з'явилася ще одна ідея: з «безхозного» собору козацького, на ремонт якого вічно бракує грошей, зробити холодильник або, піднявши його в повітря («небагато треба — ящик тротилу» ), на його місці « молодіжне кафе відгрохкати». 3 повним комплексом. Шашличну. Чебуречну. («В козацькому стилі можна ж усе оформити, на фасаді кафе стоятиме запорожець з бандурою, у шароварах! Навіть і кафе можна б назвати «Козак Мамай»...) Що ж до собору, то вся глибина лободянської логіки вміщується у фразі: «А чого йому, власне, стояти?» Бачите, лободи ніколи не хочуть робити корисне діло, клопотатись, вишукувати кошти на полагодження собору, а особливо відповідати за власні дії. Здійснення своїх «ідей» він потараеється «зіпхнути» на когось іншого (нехай той і працює, й відповідає)). І задуману акцію з собором він не виконуватиме сам, а поста- рається підсунути «ідею» начальству, якщо переконається, що догодить нею. Жаль тільки, що начальство нині пішло таке, що йому не догодиш дурними ідеями…

Не будемо заглиблюватись тут у питання, скільки в цих «ідеях» демагогії, а скільки недоброго наміру. (Зазначимо тільки, що, мабуть, недарма кинув фразу той же Баглай, що «може, кому я потрібен тільки декоративний, а я не хочу бути декоративним»). Йдеться, повторюємо, про психологію даного типу руйнителя і мутія чистої води. Лобода — далеко не такий безневинний автор пустих прожектів. Як переконують людей дальші події, це «страшний, підступний і мстивий тип», справжній «єзуїт». Ласий до того, щоб у когось «відшукати грішок на душі», він ладен вчителя старого назад у тундру запроторити, якби його воля. Так і ходить він по землі, цей рицар на годину, ефемерид серед вічних трудяг, руйнач серед творців, зі своїм «нержавіючим оптимізмом», вириваючи в життя блага, що не належать йому, скрізь сіючи зло і зерна браконьєрства. 3алякуючи чесного трудівника Ягора Катратого «махновським» минулим, він змушує його займатися 6раконьєрським ловом риби для компанії нічних «юшкоїдів». І красуню Єльку намагається урвати для себе браконьєрськими прийомами.

А втім, каже автор «Собору», лободи і лободівщина — поняття загальне і як таке має в житт чис- ленні різновиди. Бур'ян браконьєрства проростає тут і там на пустирях людських душ, не зрошуваних цілющою водою любові до людей, причетності до колективного розуму народу, не засіяних вірою в майбутнє і потребою в красі.

Хіба не браконьєр отой бригадир фермівський, «спокусник, що знівечив Єльчину душу», захитав її світлу віру в людей ради хвилинної потреби своєї? Хіба не майбутній лобода пробивається в душі отого хлопця, що в листі до дівчини (а вона ж «листи пушкінської ніжності» знає!) так описує своє життя: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все правикнеться, пайка хватає, наїдаюся полностью, так що на здоров'я не скаржусь, плюс до цього ще й рижим…».

Певно, що недалеко від нього відійшов і освічений технократ, що «хизується своїм практицизмом» і цікавиться тільки поліпшенням сортності сталі. Він майже певен, що вже нині можна прожити без фресок Софії і мадонн Рафаеля, а в майбутньому навіть зубів людині не треба буде, не тільки серця: «серце, не знаючи інфарктів, механічною помпою гнатиме по жилах кров». Чи задумається колись цей Геннадій з факультету холодної обробки металів, що важлива не тільки кількість металу на душу населення, але й кількість та якість самих душ?

Різні бувають браконьєри і за мірою соціальної небезпечності та життевої спроможності. Є такі, що тільки рибу глушать вибухівкою. Є лектори, що ради монети читають лекції про кохання, а самі любити не навчилися. Є й страшніші типи, як той хирлявий пенсіонер з богадільні, що все шкрябає пером в усі інстанції. Є просто «свистуни», а чимало й «ідейних», цілеспрямованих, що свідомо творять «царство стандарту», «дивляться на тебе як на руду, з якої він має будь-що болванку виплавити».

Паноптикум руйнівників відтворений письменником добросовісно, всебічно і, головне, з гнівною пристрастю.

Продовження >>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>

Тип статті:
Авторська
02.07.2017
811