Творці і браконьєри - продовження

<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<<< Початок статті

А як же з будівниками і творцями? Про них, жителів вулиці Веселої, «серед яких багато вродливих облич, гарних не тільки рисами, скільки гідністю своєю, спокоєм, незалежністю, певністю в собі», про тих, у кого є «твердість, зосередженість, думою в кожного повите чоло», уже трохи йшлося вище. Але, крім цього загального портрета, — нехай він і вражає нас чистотою, і глибиною віри в трудову людину, — ми тим більше чекаємо від нього переконливого, життєвоконкретного образу героя нашого часу, борця і трудівника. Образу, здатного справити на читача глибокий духовний вплив, спроможного «повести за собою». Тут письменника завжди чекають найтяжчі випробування. Адже зло і потворність алогічні, вони сприймаються як відхилення від моральних норм і тому вражають здорову уяву уже фактом свого існування. Не кажучи вже про своєрідність і розмаїтість індивідуальних форм, у які вони прибираються.

Краса і доброта душі — нормальна якість людини, хоч в одному випадку вона існує як органічна якість «для себе», а іноді ж тільки як неодмінна маска «від людей». І малюванням добра, «оповіданнями про людей хороших» важко вразити навіть у наш час. Простіше кажучи, герой високого морального ідеалу (не тільки можливий, що доведено, зокрема, творчим досвідом О. Гончара, але й абсолютно необхідний для літератури) важко виокремлюється з маси, якщо тільки його якості не здаються титанічними чи подвижницькими, взагалі феноменальними. Для малювання героя позитивного в палітрі художника слова повинні зберігатися особливі, найяскравіші фарби.

Ми знаємо великі можливості О. Гончара в царині образного відтворення дійсності, а «Собор» ще більше в них переконує. Хоч тут і можна відзначити успіхи різного значення: одні з образів, безперечно, вдалі й цікаві, перебувають на рівні того, що нам вже добре знайоме з попередніх творів (з «Тронки» зокрема), інші свідчення нових творчих здобутків.

До перших можна віднести улюблені письменником образи юного трудового покоління, «вишневої молоді», отієї, що спроможна розуміти поезію буття, прагне найчистіших моральних висот. Своєю духовністю, нетерпимістю до фальші й неправди, красою помислів та інтелектуальною глибиною Микола Баглай, Єлька, Олекса-механік, Ромка- скептик, Вірунька, Іван Баглай та інші прямо продовжують галерею образів, виписаних у «Тронці».

«Юнак чистий думками і непорочний ділами» — таку характеристику дає Миколі Баглаю вчитель Хома Романович з властивою йому деякою велемовністю. У діях і думках Миколи, в способі його мислення вловлюються і деякі конкретніші риси, які дають підстави сприймати його як певний індивідуальний характер. Втім, точніше було б говорити про зародок майбутнього характеру, про його вже сформовані, але ще не виявлені в складних життєвих обставинах етичні та світоглядні підвалини. Річ у тім, що наймолодший Баглай ще не має за собою життєвої долі, він ще не боровся, не спізнав випробування на міцність. Це ж можна сказати і про всіх героїв — ровесників Миколи, і це не закид письменникові, а пояснення, чому молоді герої роману трохи одноманітні і, можливо, трохи декларативні. Вони розумно сперечаються, світло почувають, мріють про справжнє діло в житті, але ще тільки починають кувати власну долю. Серед них усіх тільки Єлька має досвід життя, зазнала жорстоких його ударів, і невипадково саме її людська доля найбільше запам'ятовується, найбільше вражає. Але Єлька — натура, по- жіночому пасивна. Очевидно, не вона має уособити той бар'єр, який народ виставляє супроти браконьєрів і руйнівників. Хіба, що чиста душа Єльки протистоїть їм. Її трагедія тільки ще раз підкреслює згубну дію суспільного браконьєрства на людські долі й душі, на духовне життя цілого народу.

Важлива обставина: сама розстановка діючих сил у романі підкреслює, що межа між добром і злом, між людяністю і бездушністю проходить не по лінії «батьки — діти» чи по інших зовнішніх ознаках, а визначається найглибшими основами людської душі, закладеними в чесній праці серед людей і для людей. Добре розуміються між собою старий військком і його син — архітектор, запальний, нестримний, сповнений ненависті до «тупих убивць краси». (Хоч, здавалося б, саме ці батько й син могли 6 і не брати близько до серця долю козацького собору: вони зовсім нові люди в цьому краї, лише кілька років перед цим приїхали сюди з Півночі). Але бездонна прірва розділяє старого Ізота Лободу і його сина-«батькопродавця». Поруч з Ягором Катратим Ізот Лобода один з художньо найяскравіших у нашій прозі останніх літ образів, що втілюють незламну силу народного характеру (ще пригадується тут, наприклад, «гордий та вільний» старий Гамалія з «Виру» Тютюнника). Залізні рамки журнальної статті не дозволяють, на жаль, розглянути з належною повнотою образ Ізота Лободи, прозваного в народі Нечуйвітром за його безстрашність, чесність, повсякденну готовність головою накласти за правду. Це йому, обізнаному з тайнами природи й душ людських, припало стати справжнім головним героєм твору, міцно і надійно підперти ідейно-філософське склепіння «Собору». Навіть смерть його зміцнює віру в те, що собор буде жити, викликає певність у тимчасовості браконьєрів на землі, де живе народ-творець, народ-будівник. «Насувається небуття, вічна розлука, а все ж йому, Нечуйвітрові, іноді здається, що й звідти він, знатуживши силу останню, колись знову повернеться в цю дійсність, до цього Скарбного, до зілля, до вод, повернеться, щоб ганяти браконьєрів підлих та щоб подивитись ще раз хоч зоддалеки на свого заводського Титана, на собор зачіплянський, на буре небо над містом. То його небо! То його він таким витворив бурим, бо домни він ставив і мартени, металу виплавив ріки не менші, як оце Скарбне. І якщо настане час назавжди йому попрощатись, сказати усім: кидаю домни вам, Скарбне покидаю у спадщину, то заповість поховати себе не там, де їхній богадільні місце відведено, а на найвищій з могил степових, хай з одного боку дуби Скарбного зелено шумлять йому, а з-над Дніпра височать списи рідних труб заводських».

Щодо роману «Собор» до речі було 6 ужити формулу «народ — головний герой цього твору», якби її високий зміст не був безнадійно заяложений рецензентами. Тема народу і його майбуття, куди шлях починається з минулого і прокладається в нашій сьогоденності, — такий найширший задум твору. Народ сприймається як основний герой роману і з того погляду, що кожен з персонажів, відбиваючи якусь певну рису, якусь блискітку народного характеру, зливається з іншими, і в єдності своїй вони утворюють повнокровний, вражаючий образ народної душі.

Образ цей багатогранний, випуклий, тому що подається письменником y всіх трьох часових вимірах. Матеріал з історичного буття народу, зримо і незримо присутній у романі, не фон для подій сучасності, навіть не експозиція сучасної драми, а зав'язка її, котра ще тільки має бути розв'язаною. Без особливих зусиль читач ловить той внутрішній зв'язок, який існує між будівниками всіх часів. Між «збирачем слави нашої» істориком Яворницьким і простим трудівником нашої доби Ізотом Лободою. Певно, що обидва вони зійшлися б на переконанні історика: «То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи».

Психологічний та етичний двобій між Яворницьким і Махном, двобій, у якому зіткнулися дві протилежні сили прогресу: творчість та гармонія порядку, з одного боку, і дика руйнівна сила та «влада безвладдя» з другого, безперечно, допомагає осягти деякі довговічні колізії історії…
Зрештою, і в сьогоднішній icтopiї можна було б знайти абсолютно переконливі факти і докази того, що чінгісханівський деспотизм і безладдя, руїнництво і вандалізм завжди йдуть поруч, бо це явище спільного кореня.

… Собор живе. Живуть і будують нову красу зачіплянські металурги з вулиці Веселої. І слава іхня йде далеко по землі, аж до індійського міста Бхілаї, де металурги з-над Дніпра учать індійців метал варити.

А як же з руйначами? 3 Володькою Лободою? 3 лободами? Скільки їм лишилося жити? «Висунуть» чи « «засунуть» його найближчим часом?

І тут не зайво було б прислухатися до того, що каже під гарячу руку один з героїв «Собору»:

«Всі ми руйнуємо… Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю!»

Руйнач і браконьєр торжествують серед байдужості і заклякнутого мовчання. Сьогодні байдужих стає дедалі менше.

*********

Справа літератури — порушувати перед життям і суспільством назрілі проблеми, вказувати на гострі моральні конфлікти сучасності.

Справа життя — розв`язувати їх.

Суспільна значущість творчості залежить від того, наскільки глибоко схоплює художник слова суть характерів, породжуваних часом, наскільки об'єктивно й точно розкриває їхню соціально-психологічну сутність, їхню типовість. Від сили й точності сигналу залежить своєчасність і гострота реакції.

Від «Прапороносців» до «Собору» О. Гончар пройшов великий шлях. Від натхненної і правдивої поетизації загальних законів сучасності і сучасника — до активної чорнової роботи у сфері будівництва і вдосконалення життя. Від пафосу — до аналізу. Від образів-характерів — до образів-типів, до суворої поліфонії життя.

На цьому шляху не загубилася, а зміцніла найчистіша віра в мудрість історії, у творчиЙ талант і си- ли народу — будівника комунізму, в прекрасні і вічні собори людської душі.

А це і є найдорогоцінніша якість таланту О. Гончара.

Тип статті:
Авторська
02.07.2017
101